Re: цензії

Розмислюю над текстами книжки... Я сповідую життєву цінність: людина мусить бути чесною перед собою, то буде чесною перед Богом і іншими. Але є й така думка, записана три тисячі років тому: «Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим надміру: пощо нищити маєш себе?» (Екклезіяста 7:16). А Ісус Христос навчав: «Ваше ж слово хай буде: “так-так”, “ні-ні”. А що більше над те, то те від лукавого»

(Євангеліє від Матвія 5:37).

Думки про життя, як живі і розумні істоти, спонукають людину до праці, до розмислів, бо ми суть те, що не розуміємо, відкидаємо, якщо не побільшуємо наші знання, духовність… Мене спокусила до прочитання назва книжки... Почав читати, а тут цілий світ розповідей про життя, який неможливо обійняти думками любові і пам’яті. Життя прекрасне, хоча жорстоке і підступне водночас: «... хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця» (Екклезіяста 3:11б). Таки не розуміє… Співпраця з Божими намірами – найвище щастя. Але чи завжди ми вміємо їх відчитати? Видається, що на якомусь етапі нашого поступу відбувся збій. Андрій Содомора виснував вельми цікаву думку («Пригорща хвилин»): «Навіки втрачена благословенна днина, / коли в роздвоєнні ще не була людина!». Був же такий момент у житті людства! Коли? Можливо, тоді, коли людина, не відаючи, що таке місто та його вигоди, по-справжньому ще була дитям природи і Адам з Євою трималися за руки...

Читаймо книжку Ірини Славінського, бо «Життя – це не тільки те, що людина прожила, але й те, що вона пам’ятає, й те, що вона розповідає»

(Габріель Ґарсія Маркес).

Прочитав до тридцятої сторінки… «”Це просто брак гуманітарної освіти”: одне з можливих пояснень низки химерних проявів навколишньої реальності» (с. 29). Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр). Кожен мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія»). «Книги – друга моя материзна» (Мирослав Дочинець). Читання формує здатність мислити й виховує особистість. Виховання особистості у глобалізованому й екстенсивному просторі людських стосунків много важить, а ми здебільшого не помічаємо, не бажаємо усвідомити, що необхідно працювати, хоча б щось створювати для поступу цивілізації, зміни світу.

Людина з книжкою... Якою книжкою? Пам’ятайте – написане залишається! І тут напрошується думка із «Дерева над водним потоком» Петра Сороки: «Письменник відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка». Читання – доторк до слова життя. Мозок вбивають лінощі. Він гнучкий у будь-якому віці, але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням. Мозок стимулює: ЧИТАННЯ, ПИСЬМО (стверджує директор Інституту фізіології ім. О. Богомольця академік Олег Кришталь) і все, що спонукає до РОЗДУМІВ. Іван Пулюй був переконаний, що закон збереження та перетворення енергії поширюється й на духовну царину, адже правду знищити неможливо: «Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним, але й інтелектуальним світом» (Ірина Фаріон, «Мовний портрет Івана Пулюя»). І ще одне означення: «Закон непропащої сили в світі людських відносин, культури – це істина. Істина не зникає. Де правда – там повинна бути перемога». Мирослав Дочинець зізнається, що він «ліпший читач, ніж письменник» і згадує чоловіка, який сказав йому, що «Добра книга – то розмова з Богом...» Коли читаємо, роздумуємо – будуємо своє «Я». Для цього потрібно постійно протирати від пороху книжки і дзеркала своєї пам’яті: «Я протираю і протираю дзеркало – й мені бачиться те, що, здавалося, давно призабулось. Тепер я зрозумів, що дзеркала не просто треба, а вкрай необхідно протирати. Це допоможе нам більше пізнати себе і життя» (Михайло Слабошпицький, «Протирання дзеркала»).Книжка була і залишається найбільшим ворогом сердечної закам’янілості. Її вплив на людину досі не розгадано, бо сама вона – найдивовижніший винахід людства. Книжка відтворює внутрішній світ автора, його знання й життєвий досвід, муки і переживання його душі, найсокровенніші роздуми. І якщо, читаючи її, співпрацюємо з автором, то накладаємо власні думки, своє життя на авторські роздуми, на його життя – зіставляємо, робимо висновки: змінюємося. Мудрішаємо!

P. S. І насамкінець. Прочитав дві останні сторінки книжки (все інше переглянув): «Історії інших – це мої запасні життя... Що ти читаєш? Про що думаєш?» (с. 151). В житті тільки тоді досягаємо результату, коли перемагаємо дрімоту свого мозку і проганяємо байдужість, боремося з собою: «Bis vincit, qui se in victoria vincit” (Двічі перемагає – хто себе ж перемагає. – Публілій Сір). Григорій Сковорода радив читати книжки, які рідко хто бере до рук. Силкуймося... Сучасна молодь схильна до читання спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої прози, з надмірно деталізованими описами подій і обставин, яка вимагає надзусиль душі і серця. Хоча міняється все, та високе зостається навіки... Я не знайшов високого в цій книжці...

Пам’ятаймо застереження Юрія Коваліва: «Амнезія історичної і етноментальної пам’яті неминуче приводить до втрати майбутнього». А все ж я не впевнений, що книжка Ірини Славінської спонукатиме молодь до роздумів про минуле, сьогодення. Минуле не має права мовчати, воно мусить промовляти до нашої пам’яті, щоб не закам’яніли наші серця, не зростали безбатченками наші діти і внуки. Книги читаймо, роздумуймо, споглядаймо багатство довкілля, впиваймося його красою – іншого способу пошуку істини, пізнання мудрості й духовного вдосконалення світ не знає...